Шлях ветерана: відновлення, спорт та дрони

Михайло – ветеран війни та випускник однієї з навчальних програм фонду Dignitas. Зараз він перебуває на реабілітації у Львові, де звикає до нового протезу, займається спортом та все ще продовжує навідувати навчальний клас “Літай”, попри те, що завершив курс по роботі з цивільними дронами ще кілька місяців тому.

Історія Михайла – про силу, дисципліну та віру в майбутнє, яка не може не надихати. Ділимося щирою розмовою про спорт, технології та військовий досвід, який змінює все.

Фото: Марина Клєц

Перші навички пайки ветеран отримав ще в дитинстві. Він із теплом згадує часи, коли вони з батьком паяли з жерсті кораблики, прилаштовували на них підсвітку та запускали на воду. У ті часи модними іграшками у маленькому містечку на Вінниччині похвалитися могли далеко не всі, тож Михайло був “зіркою” серед місцевих хлопців. Пізніше, у підлітковому віці, він пішов до гуртка авіамоделювання.

Далі життєвий шлях Михайла повернув на спорт. Він закінчив вищий навчальний заклад за відповідним фахом, брав участь у змаганнях, а згодом почав працювати тренером. На момент повномасштабного вторгнення, Михайло керував власним клубом східних єдиноборств для дітей: “Це більше, ніж просто зал. Це сім’я,”– говорить він.

У перші тижні повномасштабної війни саме клуб, що знаходився у підвальному приміщенні, став прихистком для родини Михайла, а також його знайомих та друзів, що евакуювалися з півночі та сходу країни. Проте вже за деякий час, коли стало зрозуміло, що в місті відносно спокійно, зал відновив свою роботу на численні прохання учасників та їхніх батьків. Усі погоджувалися, що дітям просто необхідно було повертатися до здорової фізичної активності, щоб краще переносити стрес.

У цей час Михайло остаточно вирішує мобілізуватися.

“Це був кінець березня – початок квітня. Я розумів, що все одно потрібно йти. Друзі мої йшли, практично масово. Але мене мучило дві речі. Перше – це покинути свій комфортний простір. Це трішки нелегко зробити, але я розумів, що адаптуюся. У мене підтримка сім’ї дуже потужна, тому я знав, що мене будуть підтримувати, і з розумінням поставляться до мого рішення. А от друге – це як залишити зал, справу всього мого життя. Я розумів, що якщо я піду, і тренувань не буде, то, відповідно, зал просто закриється, і все розвалиться. Це була така прям рана-рана,” – згадує він.

На щастя, Михайлу вдалося знайти людину – одну зі своїх колишніх учениць, яка погодилася перебрати на себе керування залом та тренерську роботу. Тож, залагодивши всі справи, він пішов до війська.

З армійського досвіду у Михайла була лише строкова служба, але він мав водійські права для керування габаритним транспортом, тож потрапив на логістичну посаду в піхоту. Разом з кількома земляками він спочатку пройшов необхідну базову підготовку і лише за 3 місяці потрапив на фронт.

Перше знайомство Михайла з безпілотною технікою трапилося під час служби. Військового дуже зацікавили історії побратимів, які служили в підрозділі БПЛА та проводили розвідку дронами. Інтерес Михайла до теми був таким сильним, що згодом вони запропонували йому пройти онлайн-курс від проєкту Victory Drones, після якого командування відправило вже на практичні навчання. Так військовий здобув новий фах та став працювати з розвідувальними, а пізніше – з ударними дронами.

На посаді пілота Михайло прослужив майже до кінця 2024, аж доки не отримав поранення, наступивши на одну з ворожих мін-пелюсток, якими була всіяна стежка на їхніх позиціях.

“Після того як я розмінував її собою, до мене підбіг медик, почав допомагати накладати турнікет. Я не міг його сам накласти, бо ззаду рюкзак великий був. Я впав на спину, живіт видався вперед, і до ноги було важко дістати. А коли накладаєш турнікет на ногу, то потрібно з вушка витягнути велкро повністю і потім вставити його. І от оцей момент, він такий трошки… Ми відпрацьовували це, але там були інші відчуття. Тому трошки паніка, тремор рук, і я не міг попасти. Медик підбіг, допоміг мені, але інший товариш почав казати йому, що дивися – біля ноги ще міна. Я повернув голову, а біля моєї голови, десь в тридцяти сантиметрах, лежала ще одна ПФМка. Тільки ми її вже бачили”. 

Врешті, евакуація пораненого пройшла успішно, однак ногу, на яку прийшовся вибух, Михайло втратив. На цьому служба для нього закінчилася.

Далі розпочався довгий процес лікування та реабілітації. Ветеран потрапив до медичного закладу на Львівщині, досить далеко від власного дому й рідних. Однак саме це, певним чином, допомогло чоловіку зосередитись на собі та своїх потребах: “Я хотів трішки відійти від цього всього, перезагрузитися, зрозуміти, як мені далі функціонувати з новим тілом”.

Згодом Михайло почав шукати для себе додаткові активності, які б сприяли його відновленню. Звісно, не міг обійтися без спорту. Ветерана особливо зацікавила стрільба з лука, з якої він вже встиг виграти кілька чемпіонатів України, і навіть розглядає можливість долучитися до параолімпійської збірної.

Коли ж Михайло дізнався про курс “Літай”, де ветеранів навчають роботі з цивільними дронами, то відразу зрозумів, що не може пройти повз. Маючи величезний досвід польотів, Михайло прагнув розібратися у темі будови та інженерії безпілотних технологій детальніше. Адже чоловік певен – за технологіями майбутнє, тож потрібно досліджувати, вивчати та знаходити нові шляхи їх застосування у різних сферах.

Найбільше Михайлу у навчанні сподобався процес збірки. Ветеран говорить, що створення чогось цілісного з безлічі розрізнених фрагментів має воістину терапевтичний ефект. Загалом, він переконаний, що курс дуже корисний для ветеранів, які проходять реабілітацію. Для них це шанс навчитися чомусь новому, незвичайному, відволіктися від власних переживань та фантомних болей.

На питання, що планує робити з отриманими знаннями далі, Михайло каже, що передаватиме їх своїм учням. Чоловік завжди ставив собі за мету не просто навчити їх єдиноборству, а виховати гідних та порядних громадян своєї країни, організовував різноманітні благодійні активності, відбудовував щось на кшталт пластунського руху. Тож тепер, коли технології стають частиною нової реальності, Михайло певен, що знайде шлях для їх впровадження і у своєму центрі. “Які часи, такі і навчання” – говорить він.

Дякуємо нашим ветеранам за службу та продовжуємо бути поруч з ними на шляху їхнього відновлення.