Подорож крізь війну

Як це — мчати розбитими дорогами Сходу України, везучи дрони тим, хто щодня рятує життя? Як виглядає війна крізь лобове скло, заляпане багнюкою? Про що говорять воїни, допиваючи гарячу каву перед новим боєм?

Тетяна, наша волонтерка, щойно повернулася з поїздки туди, де зруйновані міста мовчки стоять під сліпучо-синім небом, а подяка передається не словами, а шевронами, шоколадом і коротким, розуміючим поглядом.

Це не просто дорога. Це пульс фронту.

• Поїхали?
• Поїхали!

Понеділок, 7 ранку. Відправляємося з Києва. Машина завантажена і заправлена, але все рівно заїжджаємо на WOG – за кавою. Посміхаюся, бо з кавомашини на мене дивляться красиві К-2 і Ахіллес, повідомляючи, що 2 гривні з кожного горнятка будуть перераховані на закупівлю безпілотників для бойових підрозділів. 

Це наш другий рейс. Перший був у грудні, з красивим номером 500. Тоді познайомилась з Сергієм, водієм. Сергій служив у танковій бригаді, зараз – ветеран. Я – штурман. Ми – волонтери. 

Поки Сергій кермує, я розбираюсь з маршрутним листом. Пакунків трохи є, але ми хотіли б, щоб їх було ще більше, це ж для НАШИХ. Але маємо, що маємо.

Перша – Полтава. Передаємо коробку. Колеги в чаті повідомляють, що після закінчення навчання ця військова вже встигла стати командиром взводу. Ого.

Далі – Харків. Передаємо ще дві коробки з дронами. Хлопці радіють, розказують, які ті дрони помічні. Ласкаво називають пташечками. День холодний, але красивий, сонце і небо – акварельні, такі, що фотозвіти з хлопцями виглядають спеціально організованою фотосесією. 

Далі – Балаклія. Передаємо ще двох пташок, хлопці дякують. Від подяки чомусь трохи ніяково, бо хто кому мав би дякувати? П’ємо чай, прямуємо в Ізюм. Поки їдемо, роздивляюсь, де ми. Минулого разу ми були тут вночі. Цього разу – день, сонце і блакитне небо. Сергій служив у Харківській області, знає тут все. Каже, що попереду зліва і справа буде село, де були міцні бої в 2022 році. Отам, показує наліво, довгий час стояли знищені танки.

— Там, бачиш? Башта від танку. А там прапорці, бачиш? Це міни позначені.
— Не розміновують, питаю?
— Та нє, не розміновують, каже. Отам, показує наліво, Росія, то нашо.
Дійсно, киваю, без потреби.
— А тут, бачиш, — каже, — біля прапорців такі невеличкі стели? То по хлопцям загиблим поставили.

Їх тут багато. Їх дійсно багато. Не встигаю розпізнати почуття, бо зліва і справа – загибле село. Розбиті хати, приміщення без вікон і дахів. І над цим всім – надзвичайно блакитне небо. 

Далі — Ізюм. Ізюм теж потерпає. Перед в’їздом у місто фотографую розбитий міст. Показую фото Сергію — кажу, гарне вийшло фото. Замовкаю, думаю. Ну, кажу, воно не те, щоб гарне, скажімо так — це композиційно сильне фото. Сміємось, що вже можу йти в політику, раз навчилась так формулювати.

Далі — розбита п’ятиповерхівка, у якої є перший і четвертий під’їзд, але відсутні другий і третій, від першого до п’ятого поверху. Така вона тут не одна. Будинки різного ступеня ушкодження. Картина, чесно, така собі, але навіть не це лякає — страшне, що ця картина — не з минулого, але і про майбутнє, бо ворог очевидно не залишить цю сторону в спокої.

Далі бачимо доглянутий будинок, щось схоже на лікарню чи адмінбудівлю.
— Ого, який гарний, дивись, — кажу, — новий чи відбудований.
На наступний день, здається, бачу цю будівлю на відео з місця прильоту балістики. Ми були тут того дня о 8:30 ранку, а прилетіло в 12:30.

Коли дізналась про Ізюм, пишу своєму другу-військовому:
— Ти бачив? Прилетіло. А ми були там зранку.
— Ну, схід — це завжди лотерея, — спокійно відповідає.
Чи злякались? Та ні, війна — це лотерея.

Доїжджаємо до місця, передаємо ще пташечку. Сергій розпитує у військового, як справи. Поки хлопці розмовляють, я планую маршрут далі. Обнімаємося, їдемо вперед. 

Фотографуємося біля стели «Донецька область», це традиція. Прямуємо на Слов’янськ. Минулого разу ми до нього не доїхали, бо віддали коробки хлопцям прямо на трасі. Сергій тут теж буде вперше. Багато моїх – тут. Вони ласкаво кличуть його Славіком.

Чомусь і я, і Сергій очікували, що Славік – напівмертве місто. Ні, живий. Ось банк, ось кафе. Ось жінка з геть маленькою дитиною. У нас тут кілька зустрічей, віддаємо першу коробку. Розмовляємо про пташок. Як справжні військові орнітологи ☺ Вперше бачу на фото в телефоні військового, як виглядає баба яга. Гарна.   

Чекаємо наступних хлопців. Вже вечоріє. Я спала вночі 4,5 години перед поїздкою, і від цього, довгої дороги і вражень зберігаю вертикальність уже на силі волі.

Підходять хлопці. Віддаємо їм аж 5 коробочок, вони радіють. Вони нам принесли свій прапор і шеврони в подяку. Кажуть, що якраз вчасно, бо вони замовили маленькі пляшечки води, то закинуть їх цими пташками своїм на позиції, бо ті не можуть вийти звідти вже багато днів. Вслуховуюсь в кожне слово. Втомлений мозок чує слова, але історію відкладає для обробки і усвідомлення на потім. 

Підходять ще хлопці. Один з них схожий на художника з середньовіччя чи на святого з ікон. Вітаємося, обнімаємося. Віддаємо пташок. Військовий каже – візьміть, і протягує подарунковий пакет. Дивлюсь, а там коробка з рафаелками. Дякую, щемко. Всі четверо наполягають на тому, щоб пригостити нас кавою. Йдемо на каву, ця спільна кава рівнозначно важлива і для них, і для нас. Розмовляємо. Хлопці хороші і стараються триматися на позитиві.

Пізніше, коли будемо питати з Сергієм одне одного, що найбільше запам’яталося у поїздці, я скажу, що мене найбільш вразили їх очі і шалена кількість втоми. Ну, але що. Війна. Допиваємо каву, обнімаємося, розходимось. Вже стемніло. Повз мене проходить чоловік з гігантськими сяючими повітряними кулями. Я питаю Сергія, чи він теж це бачить. Бачить. 

На сьогодні це остання роздача. Ночуємо, а прямо з самого ранку вирушаємо далі. Слов’янськ. Краматорськ. Десь геть недалеко – Дружківка, де теж мої. Їдемо на південь. Перед поїздкою мій брат-військовий перевірив наш маршрут. Позначив на карті точки, нижче яких нам не можна спускатись. Взяли до виконання.

Рухаємося. Робимо фото біля стели «Покровський район». Таке. Головою розумію, що від Покровська ми далеко і не будемо ближче, ніж за 25 км, але знання, що ми там, дуже напружує. Не страшно, просто напружено-зосереджено, бо нам не можна пропустити наш поворот. Ну, і в цілому.

–  Ти хотіла побачити терикони? – питає Сергій. – Ось твої терикони.

Перед нами велика засніжена гора. Трохи далі – ще дві. Пищу від захоплення. Терикони – це красиво. 

Проїжджаємо ще одну стелу «Донецька область». Ця – на кордоні Донецької і Дніпропетровської області. Вона накрита сіткою, біля неї багато прапорів. Фото не робимо, бо вона на тій стороні траси. Ну що ж, наступного разу.

Повертаємо на нашу дорогу. Наша дорога – це об’їзд Покровська. На Покровськ, кажуть, дорога хороша, на відміну від об’їзної. Хочу сказати Сергію, що наша дорога – це щось, що чуло, як мали б виглядати дороги, і прикинулось дорогою, але насправді нею не є, але, насправді, таких доріг багато. Будь-яке маленьке місто, а тим паче село – це ТАКІ дороги, і не тільки на сході. Їдемо з бісячою швидкістю равлика в конвульсіях в каравані інших машин.

Добираємося до останньої точки. Віддаємо пташок. Обнімаємося. В принципі, можемо назад, але нам треба заскочити до побратима. Їдемо такою дорогою, яка дозволяє нам проїхати 12 км за 27 хвилин. Вночі випав сніг. Околиці дуже гарні, а ми – ні, бо температура -2, сніг на дорозі розтанув, і по цій дорозі нашу машину заляпує так, наче ми чемпіони з болотного трофі. А ні, чемпіони не ми, бо на обочині бачимо застрягшу машину. Зупиняємося. Виявляється, хлопці ХОТІЛИ ОБ’ЇХАТИ ПОГАНУ ДОРОГУ. ПО ПОЛЮ ☺

Витягуємо, Сергій виходить порозмовляти. Вертається абсолютно щасливим.

— Що? — питаю.
Каже:
— Ти знаєш, як я за цим скучаю?
— За чим? — питаю. — За війною?
— Та ні. За братерством. За чистотою Сходу. За військовими. Тут кожен кожному допомагає, — каже.

Вірю. Навіть з моїм невеликим досвідом перебування на сході я відчуваю, що мене на кожному кроці підтримують і страхують – мої, які регулярно питають, де я, чи все гаразд і чи щось треба. Мої, які на сході, і мої, які в Києві, для яких схід – свій на практиці, їх і їх побратимів.

Вертаємося в цивілізацію. Сергій сміється, що до болотного трофі я вважала попередні місця відсутністю цивілізації, а тепер заспівала по-іншому. Погоджуюсь. Сміємося.

Дорогу несподівано перебігає заєць. Коричнево-сірий, з довгими лапами. Я верещу від несподіванки:

— АААААААААА, ЗАЄЦЬ!

Сміємося, що після такого крику заєць далі побіг з легкою черепно-мозковою травмою.. 

Роботу зроблено. Починаємо повертатися назад у Київ. Попереду далека дорога.